Сидорів

У непримітному подільському селі з  досить звичною назвою зберігся до  наших днів безцінний скарб минулих століть. Мова про Сидорів, що  у  Гусятинському районі Тернопільщини, де  в  кількох кілометрах на  південь від райцентра розташувалося село з  більш як  600-літньою історією.

ЗАМОК-КОРАБЕЛЬ

Вже перший погляд на  нього причаровує: розрізаючи кукурудзяні хвилі сусідніх городів на  всіх парах вперед несеться замок-лайнер.

Такої незвичної форми фортеці ви  не  зустрінете більше ніде в  Україні: дві повздовжні оборонні стіни з’єднуються під гострим кутом. Знизу, біля річечки Суходіл, що  омиває замок з  трьох боків, ілюзія здається ще  реальнішою: масив сірих стін трикутної сторожової башти з  пісковику нависає над вами неначе корабельний ніс.

При довжині в  178 метрів фортеця має лише 30  метрів в  найширшому місці. Колись «морські» асоціації підкріплювалися ще  й  штучно підвищеними водами Суходолу, які утворювали навколо замку стави та  мочари, підсилюючи обороноздатність.

Географія підказала магнату Мартину Калиновському (1605–1652), чернігівському воєводі, план мурованого замку, який виріс тут близько 1640 року. Місце ідеально підходило для оборони: високе плато омивається річкою з  трьох боків, з  четвертої сторони зводяться неприступні бастіони з  місцевого пісковику. Іронія долі: саме найукріпленіша південно-східна частина замку зараз повністю зруйнована, але основний оборонний вузол, що  розташовувався у  північно-західній стороні фортеці, зберігся відносно непогано. Тут розташовані казематовані укріплення, а  також житлові та  господарські будівлі.

Збереглася в’їздна західна башта з  вибитими на  ній гербами Калиновських та  Тарновських –         «Калина» та  «Рола», та  з  таблицею з  історією замку латиницею.

Після турецької навали 1672        р.         замок перебував в  руїні аж  до  1718        р., коли Калиновські його реконструювали. Та  XVIII століття принесло нову житлову моду, й  в  старих тісних стінах з  того часу вже ніхто не  мешкав. Замок стояв пусткою, і  вже в  ХІХ        ст. перетворився на  мальовничу руїну.

Зворушливий сучасний прояв турботи про колись могутнього кам’яного красеня: в  одному з  внутрішніх приміщень хтось з  місцевих жителів метровими літерами закликає не  розбирати замок на  будматеріали. Якщо напис і  не  зупинить спритних жителів Сидорова, це  можуть зробити екскурсійні автобуси, вщент набиті польськими, а  віднедавна –         й  українськими туристами.

КОСТЕЛ-УНІКУМ

Певно, все ті  ж  багатії Калиновські покликали у  Сидорів домініканських монахів-обсервантів. На  згадку про них у  селі залишився величезний храм з  двома високими вежами (1730        р.). Початковий план цієї споруди розробив талановитий Ян де  Вітт, комендант Кам’янецької фортеці та  свекр красуні Софії Глявоне. (Незнайоме прізвище? А  про парк «Софіївка» в  Умані чули? –         Авт. )

Саме завдяки плануванню, кажуть спеціалісти-архітектори, сидорівський костел можна вважати архітектурним унікумом. Простому любителю старовини важко розібратися, що  такого незвичного в  вузькому пресбітерії та  гострокутній апсиді. Полегшити зрозуміння допоможе факт, що  домініканський костел має форму герба «Калинова» –         на  честь засновників Калиновських: Мартина, кам’янецького каштеляна (помер 1738) та  його сина Людвіка, вінницького старости. Саме у  них виникла ідея збудувати святиню дивного вигляду: неначе стріла на  луку з  двома зірками. Чого людям не  прийде в  голову, аби прославити та  вшанувати свій рід! Мимоволі пожалієш архітектора, що  виконував екзотичну захцянку магнатів.

«Геральдичний» план костелу давався не  відразу. Архітектора змінили на  менш знаного майстра. Видовжена нава храму символізувала стрілу, прямокутний пресбітерій з  трикутним гротом в  торці –         лук, а  двом вежам будівничі надали в  плані вишуканого зірчастого вигляду.

Парадний вхід до  храму зачинено, але через бічну капличку можна зайти до  костелу та  роздивитись рештки дерев’яних вівтарів та  амвону, скелет старовинного беззубого органу, позбавленого всіх труб, і  головний вівтар, який дає зрозуміти: храм потроху оживає після багаторічного сну –         нехай лише у  великі свята, але все ж… 

На богоматір, котра молитовно склала руки, зображену на  фронтоні храму дивиться знизу її  кам’яний колега-святий, оточений численним гусячим натовпом, а  ще  один могікан кращих часів «оселився» у  капличці поблизу храму, над замковим пагорбом.

СКЛЕП-ВЕЛЕТ

Якщо про замок та  храм сякі-такі відомості ще  можна зустріти в  спеціалізованій літературі, то  про старовинний цвинтар у  Сидорові путівники не  повідомляють. І  шкода. Адже це  єдине, що  нагадує про інший рід, що  володів селом протягом тривалого часу.

Деяких з  власників сидорівських маєтків можна зараз побачити в  залах Львівської галереї мистецтв: там зберігаються, зокрема, портрети Теклі та  Антонія Бєльських. Текля доводилася дочкою Людвіку Калиновському. Потім довгий час Сидорів переходив з  рук в  руки, аж  нарешті опинився на  початку ХІХ століття у  власності родини Пайгертів.

Пайгерти, за  родинним переказом, походили з  курляндської шляхти. Одна з  гілок цього баронського роду русифікувалася, інша прибула до  Польщі за  панування династії Вазів. Один з  власників Сидорова, Юзеф Каласантій Пайгерт (1799–1871), був поетом та  художником. Його син Адам (1829–1872) також вправлявся в  поезії. Корнель Пайгерт (1868–1936) –         відомий економіст, посол Галицького Сейму. Останнім власником села, аж  до  вересня 1939        р., був син Корнеля –         Юзеф Каласантій Пайгерт-молодший (1891–1962).

Через 200 років після зведення в  Сидорові замку, у  1840-му, Пайгерти будують посеред великого саду новий двір, вже не  оборонний. Простоту планування доповнювали численні екзотичні квіти, які розміщувалися на  терасі. До  нашого часу не  збереглися ані стіни, прикрашені шпалерами, ані розкішна паркетна підлога, ані прикрашені різнокольоровими кахлями п’єци, ані багатюща бібліотека з  кількох тисяч томів. В  саду колись розташовувались оранжерея, теплиця та  фонтан.

Все, що  залишилося –         величний мавзолей Пайгертів серед старих могил на  кладовищі. Такого розміру гробівець не  часто зустрінеш навіть на  львівському Личаківському цвинтарі. Останнім часом місце спочинку останніх власників Сидорова розчистили від зарослів кущів та  трав, привели до  порядку.

…Сидорів, здається, спить: вулички пусті, у  магазинах нікого, замкове подвір’я та  костел ніхто не  тривожить. Хочеться, щоб цей сон розвіяли реставратори та  кіношники, туристи та  історики: адже не  кожне село може похвалитися таким розкішним «набором» старовинних реліктів.