Рава-Руська: вікно в Європу (чи двері в Азію)

В епоху «дикого капіталізму» пощастило мені, студентці, поїздити туристкою півднем Польщі. Кожен перетин кордону в  ті  часи запам’ятовувався надовго кілометровими чергами на  таможнях. Отже, був час добряче роздивитися останній населений пункт Вітчизни та  порівняти його з  першим населеним пунктом Польщі. В  ролі останнього, як  правило, виступала Рава-Руська –         і  програвала «всуху» сільцю Хребенне з  іншого боку кордону. Разючий контраст, який ударною хвилею боляче вдаряв по  патріотизму: чому ТАМ так чисто та  яскраво, а  ТУТ –         бруд та  убогість? Сірі, обшарпані кам’янички, втомлені довгим життям паркани, бідні крамнички…

Я не  була тут добрих 7  років, а  коли потрапила у  Раву знову, з  радістю констатувала: ситуація змінилася. Місто причепурилося, засяяло вітринами магазинів та  свіжою побілкою стін, хоча все ще  немало старих будинків стоять якщо не  пусткою, то  в  лахміттях радянської епохи.

Погнало мене в  Раву не  стільки бажання побачити її  храми, скільки примха сфотографувати міську ратушу, чепурну та  схожу на  іграшковий будиночок: з  маленькими башточками, гербом та  годинником на  фасаді. Але спочатку…

Екскурс в  історію

Рава, місто в  Жов­ківському районі Львів­щини, митницею та  кордоном бути мусить, бо  так вирішила сама природа: воно лежить на  східних узбіччях Розточчя, у  місці вигідного переходу через пагорби Розточчя над        р.         Ратою.

Є підстави вважати засновником Рави мазовецького князя Владислава, саме з  його іменем пов’язана найперша згадка про місто в  історії (1455). Пізніше до  назви «Рава» почали додавати слово «Руська»: на  теренах Речі Посполитої вже існувало поселення-тезка –         Рава Мазовецька. Міста не  слід було плутати.

З кінця XVI століття Равою та  околицями володіла родина Тщенців, яка взялася ревно окатоличувати своїх підданих. На  початку XVIІ        ст. вони створили парафію у  селі Річки, а  у  1612 році перенесли її  в  Раву, спорудивши для цього дерев’яний костел. Не  без допомоги Тщенців місто невдовзі отримало й  магдебурзьке право.

Населення міста було строкатим: кордон недалеко! Поляки, українці, велика єврейська громада, що  оселилася тут ще  в  XVI столітті… З  історичних джерел відомо, що  євреї, як  і  в  інших галицьких містах, оселилися в  Раві навколо Ринкової площі. Цікаво, якою була та, первісна ратуша?

Перед Другою світовою мультикультурна Рава була досить значним залізничним вузлом. Тоді в  місті проживало до  13  тисяч, з  яких 56% складали іудеї. Та  війна докорінним чином змінила етно-соціальний склад населення Рави –         зараз про юдейську громаду нагадують хіба антикварні поштівки.

Німецькі окупанти зайняли місто в  перший день війни з  СРСР, 22  червня 1941 року. З  кінця березня 1942        р.         нова влада показала своє справжнє обличчя: в  місті котилася одна хвиля погромів за  іншою. Пізніше того ж  року місцевих євреїв почали масово вивозити до  концентраційного табору в  Белжеці. Та  й  в  самій Раві створили гетто, а  також табір для французьких військовополоненних.

Війна минула, місто знову почало звикати до  нормального ритму життя, тільки от  з  роками воно неначе зсихалося, зменшувалося: і  на  2001        р.         чисельність його населення складала всього близько 9  000 чоловік. Провінція провінцією, спокій якої турбують хіба багатотонні фури, що  прямують до  кордону, та  старі сиві ветерани з  далекої Франції, що  приїжджають поклонитися на  могили товаришів, які загинули в  равському таборі в  1943-1944 роках.

Ініціатором робіт з  впорядкування цвинтаря військовополонених виступила Рава-Руська міська рада, роботи проводилися за  сприяння фонду «Надія» та  товариства «Рава-Руська» в  Парижі (Франція). Членам товариства «Рава-Руська» вдалося залучити до  роботи Національний союз депортованих з  концтаборів, який очолює колишній в’язень концтабору у  Рава-Руській Рене Шевальє. Він особисто відвідав кладовище та  спостерігав за  роботами.

Прогулянка містом…

Та годі про сумне. Є  в  місті будівля настільки життєрадісна, яскрава та  гарненька, що  Рава може заслужено пишатися однією з  найпривабливіших в  Україні ратуш. Вона, як  і  годиться, розташувалася в  центрі міста. В  ній, як  і  годиться…        Гм. В  ній чомусь аптека. А  в  чепурній годинниковій вежі –         банальний склад медикаментів. Піднятися туди просто так –        

зась. Знову доведеться розглядати старі поштівки зі  світлинами тих, кому таки пощастило піднятися на  балкончик під годинником.

Зверніть увагу: над входом у  споруду –        

герб міста, відчинені ворота, а  під ним –        

давній-давній номерний знак: «Вулиця Міцкевича, 30». Щоправда, деякі старожили кажуть, що  зводили цей теремок як  пожежну вежу, а  не  ратушу. Та  поруч –        

більш скромний двоповерховий будинок, в  якому десятиліття тому засідав міський уряд. Отже, магістрат був все-таки поруч.

Ідемо далі. Костел Опіки        св. Йосипа, що  ховається в  провулку біля однієї з  місцевих шкіл, було зведено у  1770-1775        рр.

на кошти нового власника поселення Андрія Речицького. Цей кам’яний храм в  стилі бароко, центр парафії, освятив 9  травня 1843 року архієпископ Франциск Піштек. Реконструкції споруди відбувалися в  1895 та  1926 роках.

1946 року останній парох храму Яків Віняж та  частина парафіян виїхали до  Польщі, забравши деякі речі з  святині, у  тому числі –         відомий з  XVII століття чудотворний образ Богоматері святого Розарію. Зараз він прикрашає головний вівтар у  костелі в  Любечі-Крулевському.

А тим часом нова влада перетворила храм на  склад. Лише наприкінці 1980-х парафія отримала костел в  своє користування. 24  грудня 1989 року храм освятив майбутній Львівський архієпископ Мар’ян Яворський.

Папа Іван Павло II 13  червня 1999        р.        

у Варшаві здійснив беатифікацію 108 мучеників, двоє з  яких працювали у  Раві-Руській. Блаженна Юлія Родзинська (1899-1945) із  Згромадження Сестер        св. Домініка у  1921-1922        рр. вчителювала в  місті, а  блаженний Нарцис Турхан з  чину францисканців-реформатів (1879-1942) з  1907 по  1909 рік служив тут в  кляшторі, а  з  1930 по  1933        рр. був його настоятелем. Обидва загинули мученицькою смертю в  концтаборах в  часи гітлерівського терору.

Якщо пройти вузеньким проходом повз костел, а  далі –         через дорогу, потрапимо до  храму        св. Юрія Змієборця. Дошка на  фасаді заставила б  призадуматися не  одного історика: 1386. Овва! Хоча… Он, нижче ще  напис: 1846. Реконструкція? Відбудова? Реставрація?

Та й  інтер’єр церкви мало відповідає уявленням про 1386 рік, а  от  під другу дату підходить цілком, не  враховуючи стінопису, виконаного в  20-х роках ХХ  століття. Що  і  потрібно було довести. Це  саме про цю  церкву, яка неначе стоїть на  роздоріжжі між бароко та  класицизмом, скаже і  чотиритомник «Памятники градостроительства и  архитектуры УССР».

… і  за  містом

Знову через дорогу –         і  далі, трасою на  Червоноград. Місто вже фактично закінчилося. Попереду лише гуртовні –         і  високий дах барочного костелу. Ще  одна пам’ятка архітектури? Так.

Жителі Рави називають цю  споруду «кляштором», але нічого цікавого в  ній не  бачать: поки я  її  фотографувала, до  мене підійшло з  півдесятка «простих людей» з  щирим здивуванням та  запитанням: навіщо я  це  роблю? Треба якось об’єднати фотоапарат з  автоматом.

Нещасний, небілений, втомлений костел оточений зусібіч яскравими рекламними щитами: кафе! гуртовня! готель! туалет! мийка! Не  бійтеся і  сміливо заходьте на  територію чи  то  гуртовні, чи  то  кафе: інакше храм не  роздивитися зблизька. Відчайдухи навіть можуть при бажанні дослідити корпус келій, що  з  північного боку примикає до  закинутого храму.

Зведено цей монастирський комплекс у  1737 році за  проектом відомого архітектора П. Фонтана. Раніше тут стояла дерев’яна каплиця, заснована в  1725        р.         Якраз в  той час у  Раві-Руській з’явилися брати-реформати, які й  вирішили збудувати собі оселю. Кошти на  кляштор дав власник міста Єжи Речицький. Весь комплекс оточений високою кам’яною стіною. Стіна в  повному порядку, а  от  сам монастир кілька разів грунтовно оновлювали і  перебудовували (1902, 1930-35).

Подивіться через трасу. Бачите низьку одноповерхову будівлю, перед якою ще  вивіска –         «Машинно-тракторна станція»? Це, до  речі, теж будови кляштору. Дивує таке використання пам’ятки архітектури? Отримайте бонус: в  каплиці домініканок в  центрі міста зараз школа!

Що ще  є  цікавого для туриста? Сецесійні та  модерні кам’яниці, більшість з  яких в  пристойному стані та  використовуються. Найгарніша –         безперечно, вілла Стоклосінських, в  якій зараз розміщено дитячий садочок. Є  готель, кафе та  продуктові магазинчики. А  кілометрових черг до  кордону вже, здається, немає.