Межиріч: оборонний монастир

Південь Рівненщини густо всіяний пам’ятками архітектури й  так і  кличе туриста в  похід. Про багатий старовинними спорудами та  музеями Острог ми  вже писали. Сьогодні мова про однин з  наймальовничіших оборонних монастирів України –         Свято-Троїцький чоловічий Межиріцький монастир.

БЕЛЬМАЖ –         ЦЕ  ПО-ФРАНЦУЗЬКИ

Комплекс розташувався зовсім недалеко від Острога –         якихось чотири кілометри в  східному напрямку. Передмістя Острога, що  витягнулося вздовж дороги до  Межиріча, не  дарма в  народі називають Бельмаж. В  цьому абсолютно не  слов’янському на  слух топонімі все ще  можна вгадати спотворений французький вираз «belle image».

«Гарна картина! «,         «Чудовий вид! «  –       певно, саме так колись вельможні пани, власники Острога та  сусідніх сіл, вигукували в  захопленні, побачивши місця на  околицях міста. І  були абсолютно праві в  своїх естетичних вподобаннях: краєвиди навколо Межиріча запаморочливо-гарні, з  величезними спокійними плесами озер, в  яких віддзеркалюються важкі пузаті хмари, з  тихими лісками та  пасторальними селами. Зліва –         зелені луки в  поймі Вілії, праворуч хвилями підносяться пагорби, які поросли садами та  невеликими перелісками.

І ось, нарешті, попереду та  трошки ліворуч –         рукотворний вертикальний орієнтир для подорожніх: межиріцька Троїцька церква. Не  менш мальовнича й  панорама Острога за  спиною. Якось несподівано ряд будиночків з  лівого боку поступається місцем дзеркалу ставка, який живиться водами річечки Свитеньки, лівої притоки Вілії. За  ставом з-за могутніх тополь та  старих похилених верб чітко вимальовуються контури башт та  бань Троїцького монастиря-фортеці. Звідси, з-за ставка, панорама здається нереально-фантастичною: щерблені мерлонами оборонні стіни обіцяють зустріч з  казковим замком сплячої красуні, а  зовсім не  з  чоловічим монастирем, місцем покори та  духовних подвигів.

ІСТОРІЯ НЕІСНУЮЧОГО МІСТА

Чи треба дивуватися факту, що  історія не  зберегла для нас точної дати заснування цього оборонного кляштору? Історики можуть лише припускати, що  люди могли обрати цю  місцевість для своїх осель ще  задовго до  монголо-татарської навали в  ХІІІ столітті. На  користь цієї версії говорить надзвичайно зручне для оборони розташування сучасного Межиріча біля злиття річок Вілії та  Світеньки. Скоріше за  все, первісні оборонні споруди виникли на  цих місцях теж дуже давно. Можливо, правдиві й  легендарні свідоцтва про те, що  в  ті  далекі часи на  місці Межиріча ріс густий ліс, серед якого на  невисокому пагорбі знаходився скромний православний монастир з  кількома черницями.

Йшли роки, населення краю зростало та  потребувало надійних високих стін, за  якими можна було б  сховатися в  разі ворожого нападу. Середньовічний Межиріч, як  і  більшість давніх міст, мав замок, наймовірніше, дерев’яний. В  1386        р.         великий князь литовський Вітовт своєю грамотою підтверджує право князя Федора Острозького на  Межиріч. Відомо також, що  саме Федір Острозький був в  ті  часи власником місцевого замочка.

В 1606-1610 роках нащадок Федора, князь Василь Острозький (Красний) зводить на  місці дерев’яного форпосту муровані замкові стіни півтораметрової товщини, а  його син Іван будує дерев’яну Троїцьку церкву. Та  в  часи нескінченних «рейдів» татарських загонів на  українські землі дерев’яні споруди не  могли розраховувати на  довгу біографію. Простоявши лише кілька років, церква була спалена під час одного з  ворожих набігів. Та  Острозькі не  залишили Межиріч без храму: вже в  середині XV  століття у  містечку починають спорудження кам’яної церкви, яка й  збереглася до  нашого часу. А  щоб ворог не  зміг знову сплюндрувати слов’янську святиню, князі наказали укріпити Межиріч високими земляними валами. Їх  сліди й  досі помітні навколо комплексу: не  дивно, адже первісно довжина валів перевищувала два кілометри!

За інвентарним описом 1571 року відомо, що  тодішня фортеця мала кам’яні стіни, вкриті зубцями-мерлонами. По  внутрішньому боку стін проходила дерев’яна оборонна галерея. Неподалік розташовувались кам’яна башта-дзвіниця та  дерев’яний міст. А  де  укріплений замок, там життя йде спокійніше та  більш жваво, розвиваються ремесла та  торгівля. І  якщо до  того часу ще  можна було сумніватися з  приводу статусу Межиріча –         чи  село це, а  чи  місто, то  документи кінця XVI століття одностайні: місто і  тільки місто!

Залишилося жителям дочекатися надання поселенню Магдебурзького права. Його місто отримало в  1605 році клопотами Януша Острозького. Міщани офіційно отримують королівський дозвіл побудувати тут ратушу, крамниці та  лазню, а  також влаштовувати ярмарки двічі на  рік та  торги по  неділям.

З ім’ям останнього представника роду Острозьких, Януша, краківського каштеляна, який прийняв католицизм, пов’язаний важливий етап в  розвитку Межиріча. У  1612        р.         за  його наказом в  місті почалися роботи по  перебудові замку та  церкви на  францисканський монастир. З  півночі та  півдня до  церкви прибудовували два двоповерхових корпуси з  келіями. В  їх  зовнішніх кутах виросли круглі триярусні башти з  бійницями та  конусоподібними дахами, які надають комплексу ще  більшої схожості з  замком. Цілком можливо, що  реконструкцію проводив відомий архітектор Павел Гроздицький, який в  той час будував у  Львові королівський арсенал.

А далі… А  далі в  Україні вибухнула козацька війна. Вона майже дощенту зруйнувала місто: за  описом 1708        р.         тут зафіксовано зруйнування земляних валів, а  від панської резиденції залишилося лише… два каміни.

Пізніше Межиріч переходив від одних можновладців до  інших, все більше перетворюючись на  пустку. В  1866 році францисканський монастир реорганізували, а  його костел знову став православною церквою.

ЗА МОНАСТИРСЬКИМИ СТІНАМИ

Картинка зліва:

Тут, за  високими, майже фортечними стінами, по-домашньому спокійно. «Мій дім –         моя фортеця»? Ченці радше б  сказали: «Мій монастир –         моя фортеця». Чотири вежі, що  розташовані по  кутам стін, виглядають ошатно та  по-святковому привабливо. З  п’ятої, в’їздної, в  XVIII        ст. зроблено дзвіницю. Звідси пряма доріжка веде на  монастирське подвір’я.

Багато квітів –         а  ще  будівельних матеріалів по  всьому периметру стін. Перманентні оновлення та  реконструкція комплексу тривають вже не  перший рік. І  коли на  підтримання храму в  належному стані коштів, здається, вистачає, то  на  оборонні стіни в  монахів не  лишається чи  то  часу, чи  то  бажання щось відновлювати.

Можна розгледітися навколо. Троїцька церква видається близнюком Богоявленського храму в  Острозі. Святині схожі за  розмірами, плануванням, в  обох по  п’ять глав. Та  якщо й  можна когось з  будівничих звинуватити в  плагіаті, то  тільки не  межиріцьких майстрів: до  реконструкції Богоявленської церкви майже вся її  верхня частина була зруйнована, а  от  межиріцький храм зберігся краще і  багато в  чому слугував реставраторам за  зразок. Уважне око помітить різницю між церквами-посестрами: Троїцька нижча, масивніша, з  могутнішими контрфорсами.

Щоб помилуватися по-барочному розкішними інтер’єрами храму, доведеться звикнути до  думки, що  тут –         діючий монастир і  в  «легковажному» вбранні всередину не  пускають. За  цим уважно слідкують ченці та  прихожани. Та  якщо є  бажання побачити високомистецькі зразки іконопису, прийдеться виглядати скромно.

Тутешня ікона богоматері «Житеподательниця» –         найцінніший скарб монастиря. Вона написана в  XIV столітті і  привезена як  дарунок від Константинопольського патріарха князем Острозьким. Таким чином владика віддячив князю за  вірність та  відданість православ’ю. Образ супроводжував Острозьких у  походах. З  часом причина переплуталася з  слідством, і  в  князівській родині з’явилося повір’я, що  усім своїм перемогам воїни зобов’язані заступництву саме цього образу. У  1779        р.         образ був коронований надісланими папою Бенедиктом XIV з  Риму коронами.

Наступний цінний для православних образ –         ікона Антонія Великого, яка начебто зцілює серцеві болі. На  жаль, не  вдасться перевірити, як  збереглися інтер’єри келій, навіть якщо ви  вбрані дуже скромно: келії використовуються зараз за  своїм прямим призначенням. В  них живуть ченці.

Ще один цікавий привіт з  минулого чекає на  відвідувачів за  монастирськими стінами. Посеред чистого поля –         високий ренесансний комин. Біля цієї старовинної печі колись довгими зимовими ночами грілись вартові, що  охороняли місто.

Недалеко від печі –         масивні, колись могутні Заславські ворота. Саме звідси колись відправлялись подорожні до  Заславля (зараз –         місто Ізяслав в  Хмельницькій області). На  жаль, не  варто чекати на  диво: пройшовши через ворота, потрапляєш не  в  середньовічну казку, а  до  скромних селянських хатинок. Оживити місто Межиріч вдасться хіба що  у  фантазії.