ПАРФУМЕР. Історія одного вбивці

Виробництво: США, Німеччина,

Франція, Іспанія, 2006 рік

Режисер: Том Тиквер

Жанр: драма

У ролях: Бен Вішоу,

Дастін Хофман, Алан Рікман

Бюджет: $50 млн., збори: ще не відомо

Прем’єра: 7 вересня 2006 року

Схоже на те, що з наступним Оскаром вже все ясно. Том Тиквер не дарма використав 50 мільйонів євро. Натуралізм стрічки вражає, і часом з’являється враження, що ти таки чуєш запахи, якими просякнуте усе дійство картини. Тим паче, що дія відбувається в пахучому середньовіччі. Рано чи пізно кіно зможе передавати аромати, як колись навчилось передавати звуки, і я не позаздрю глядачам майбутнього, для яких неодмінно обзапахують роман Зюскінда.

В минулому часи, коли німці в фільмах говорили з ідіотським акцентом, самки неандертальців відрізнялись майстерним манікюром, а посмішці мешканця середньовіччя міг позаздрити навіть друже бобер. В штати Голівуду надійно прописались гримери та дизайнери, які творять дива. Так — кривим каріозним зубам і чорним погризеним пальцям! Ну, а про те, що трава на екрані травя’на, риба рибна, а гімно гімняне, вже й мовчу.

Щодо акторської гри, то чудово. Старий кінь Дастін Хофман (грає метра парфумерії Джузепе Бальдіні, в якого розквітав талант Грінуя) борозди не тільки не зіпсував, але й взагалі підняв планку професіоналізму на височенний рівень. Самого Жана-Батиста грає молодий актор Бен Вішоу. В критиці я вичитав, що на роль планувались Бред Піт чи Орландо Блум. Може б і потягнули, якби їх гарненько обколоти транквілізаторами та протримати з пару місяців у психушці. Проте у Вішоу Грінуй вийшов безподобний. Шкода тільки, що позбавлений емоцій та й взагалі будь-якої людяності у Зюскінда маніяк тут вийшов дещо мелодраматичний. З іншого боку, ще невідомо, чим кололи цього самого Вішоу і як він справиться з ролями іншого типажу.

Щоправда, не дуже сподобався Алан Рікман у ролі багатого вельможі Ріші. В цих костюмах та ще й у цій ролі він страшенно нагадував професора Снега (чи як ще кажуть, Снейпа) з Гарі Потера. Навіть зачіска аналогічна. Значно природніше він виглядав, наприклад, у Догмі в ролі безстатевого ангела-глашатая Метатрона.

Одним словом, фільм чудовий і я його сміливо додаю у той, між іншим, не дуже великий список стрічок, обов’язкових до перегляду. Не думаю, що захочу його подивитись удруге в найближчий час, проте — безумовно шедевр.

І аж тепер, для тих мешканців віддалених районів тундри, куди планують провести електрику ближче до 2050 року і які в силу важкого інтелектуального перевантаження, викликаного вивченням таблиці множення не спромоглися прочитати роман Зюскінда (перекладений, між іншим, на більшість уживаних мов світу та навіть навіщось на латину) або бодай переглянути однойменну виставу (а ставлять її частенько) — розкажу дещо з сюжету «Парфумера».

Жан-Батист Грінуй народився, як то кажуть, у чреві Парижу, його найсмердючішому місці — на рибному ринку. Його мати — торговка рибою — народжувала його братів і сестер там же, можна сказати без відриву від виробництва і без жодних шансів на виживання. Проте саме Жану-Батисту, якому Бог дав фантастичний нюх, навколишній сморід не дав померти. Безпечну матір стараннями дбайливих парижан повісили, а Грінуй опинився у сиротинці мадам Гайар.

Вже в п’ять років і він сам, і навколишні діти зрозуміли, що Жан-Батист дуже вирізняється з-поміж інших. Ще не вміючи говорити, він весь світ сприймав через запахи, не розділяючи їх на аромати і сморід. Просто кожен запах був для цього значно повніший від тисячі слів.

В 13 років мадам Гайар вирішує продати Грінуя дубильнику, де він і зустрів повноліття серед запахів шкіри і кислот. Ну, а потім він потрапляє до метра Бальдіні, у якого якраз справи йшли не те, щоб кепсько, а дуже кепсько. Опинившись у царині запахів, Грінуй навіть попри бажання парфумера, змушує того довірити Жану-Батисту замішати якісь особливі парфуми, що той блискуче і робить.

Так Грінуй стає учнем парфумера. А ще — маніяком-вбивцею, бо конструює свої супер-парфуми не з чого-небудь, а з тіл вбитих ним жінок. Між іншим, вбиватиме не лише він. Фактично всі, хто так чи інакше доторкнувся до його долі, по­мруть. Сам же Грінуй людиною у власне божому значенні цього слова так і не став. Як тварина, що була створена для виконання одному Всевишньому відомої цілі, він щезає з лиця землі після того, як ця ціль досягнута.

До речі, про мешканців тундри я пожартував, бо хоч і бачив афіші вистав та й сам роман — в театр не пішов, а книгу не купив. Чесне слово — виправлюсь!