Львів, Lemberg, Leopolis…

Старе місто: нашарування людей та епох.

Вузькі покручені вулички, тіні на бруківці від ліхтарів, середньовічні кам’яниці з внутрішніми двориками, музеї, кнайпи, галереї, храми, костели та собори, запашна кава, годинник на Ратушній вежі, королівські палати та монастирські мури, пиво, що стало легендою, таємничі підземелля, старенькі трамваї, переповнені студентами… Місто сотень левів та тисяч легенд… Спокій і виваженість століть та бурхливий дух вічної молодості — Львів, Lemberg, Leopolis. Це місто не завмерло у своїй історії, воно живе і далі. Розповідати про Львів, як і гуляти його вулицями, можна безкінечно. Споглядаючи його «кам’яну симфонію», у кожному найменшому камінчику можна щораз віднайти щось нове й цікаве: інший настрій, інші звуки, інший погляд, іншу бесіду з містом, діапазон якої — від готичних склепінь до батярських пісеньок. Тому Львів треба просто відчути…

З відкритими очима

Львів — живе нашарування людей та епох: українці, австрійці, поляки, вірмени, євреї, росіяни… княжа доба, королівське місто, один з центрів Речі Посполитої, провінція бабці Австрії, галицький П’ємонт… Це вже за радянських часів місту міцно припечатали тавро «українського націоналістичного центру», забувши, що Львів — це передусім еклектика часів, культур і традицій. За свідченнями середньовічних мандрівників, у XIV-XVI сторіччях Львів — тоді потужний торговельний центр — нагадував морський порт, у якому можна було зустріти представників багатьох народів. Львів неможливо уявити без вірменського кварталу, руської (української) вулиці чи єврейських передмість. На тих вулицях і досі можна відчути дух їхніх колишніх мешканців.

Серцем Львова, як і більшості інших міст середньовічної Європи, була й залишається площа Ринок. Навряд чи знайдеться в історії міста подія, яка б не стосувалася цієї площі. Тут ще у XX ст. вирував базар, тут стояв «стовп ганьби», тут страчували, веселились і бунтували. У міській Ратуші засідав магістрат, там же були ощадна каса, тюрма, засідав суд. До речі, легенда розповідає, що якось суд виніс несправедливий вирок, і тоді в  ніч перед стратою коридорами Ратуші літала чорна труна. Кажуть, її подекуди можна побачити й донині. Невідомо, правда чи ні, але на першій сторінці книги львівського суду запис: «Пам'ятай про чорну труну…».

Площу Ринок ще називають музеєм під відкритим небом — тут 45 будинків, і з кожним пов’язано чимало цікавого. Зрештою, так можна сказати майже про кожен будинок старого Львова. Йдучи містом, треба дивитися не під ноги, а на кілька метрів вище: он  над вікном другого поверху лежить сумний лев, а там уважно спостерігає за  перехожими «третє око», над порталом ще одного будинку — венеційський лев якось скоса дивиться на своїх безкрилих і куди більших одноплемінників, що охороняють вхід до Ратуші. Маскарони, леви, атланти, каріатиди, кентаври, написи на  стінах, рельєфи та барельєфи на фасадах — й щораз інші: з усмішкою сонця чи з сумом дощу, із заграванням вітру чи в блискучому сніжному наряді. А з Ратушної вежі можна побачити ще один бік міста — хаотичні дахи та андерграундні внутрішні дворики.

До речі, з вежею Ратуші, щоправда, попередницею сучасної, трапилася вельми цікава історія. Під час чисельних перебудов пошкодили цоколь Ратуші, і її вежа похилилася. Коли аварійний стан став очевидним, зібрали комісію, яка попри все визнала вежу цілком придатною. Та 14 липня 1826 року, коли на акті з цим висновком комісія вже ставила печатку, вежа завалилася, і міські райці ледь встигли врятуватися.

Жаба, кінь і попрошайка

Львів має багату пам'ять на людей: тих, хто тут жив або ж просто випадково відвідав, хто будував це місто і хто його руйнував, тих, хто тут воював, кохав, тих, кого стратили на  його площах. Усі вони творили це місто, тож не дивно, що у Львові так багато пам’ятників.

Перший пам’ятник встановили у Львові ще на початку XVIII сторіччя польському гетьману Станіславу Яблоновському. До речі, цей пам’ятник був і першим пам’ятником на території сучасної України. Щоправда, він не зберігся — зник у часи Другої світової. Немає вже у Львові й багатьох інших пам’ятників: польському королю Яну III Собєському, який називали «совєтським», бо був місцем проголошення маніфестів; багаторічному наміснику Галичини Агенору Голуховському, біля якого свого часу влада мусила навіть виставити охорону, бо українські студенти на знак протесту проти утисків української мови регулярно вчиняли над ним різні «капості», а одного разу навіть вділи нічний горщик на голову; драматургу Фредру, який сьогодні стоїть на  центральній площі Вроцлава; польському революціонеру Францішеку Смольці, який був ініціатором насипання кургану Люблінської унії на Високому Замку (зараз там оглядовий майданчик).

Не потрібні радянській владі, ці пам’ятники віддавали полякам або ж просто нищили. Давно вже немає і традиційного для радянських міст Володимира Леніна, який стояв перед Оперним театром. Натомість львівським довгожителем є пам’ятник Адаму Міцкевичу, що стоїть на своєму місці вже понад 110 років. Львівського Міцкевича, до речі, вважають одним із п’яти найкращих із понад 1000  пам’ятників, встановлених поетові у світі. Окрім нього, сьогодні центр Львова прикрашають пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Івану Федорову, Івану Трушу та зовсім «молоді» пам’ятники Королю Данилу, В’ячеславу Чорноволу, художнику Никифору Дровняку.

Цікаво, що нові пам’ятники львів’яни майже завжди сприймають із незадоволенням, та потім звикають, починають «обживати», а багатьом навіть дають прізвиська. До  прикладу, пам’ятник Тарасові Шевченку в народі називають «жабою», бо «зелений й під хвилею сидить», фігуру вершника Данила Галицького через великі розміри коня називають пам’ятником «Коня Данила», а Івана Федорова за те, що стоїть під церквою із протягнутою рукою, прозвали «попрошайкою».

Львівські скарби

Більше половини архітектурних пам’яток України знаходяться саме у Львові. Загалом, у цьому місті понад 2 000  історичних, архітектурних і культурних пам’яток. Серед найвідоміших — комплекси Домініканського та Бернардинського монастирів, Вірменська церква, Оперний театр, Успенська церква та вежа Корнякта, каплиця Боїмів і Катедральний собор та багато інших. Не лише в Україні, а й у Європі добре знані такі львівські музеї, як Львівська галерея мистецтв, Аптека-музей, музей-арсенал, музей народної архітектури та побуту «Шевченківський гай», музей історії релігії, Природознавчий музей.

Львівська галерея мистецтв була заснована ще наприкінці ХІХ ст., коли міська інтелігенція взялася за створення музею західноєвропейського мистецтва, тоді було придбано кілька приватних збірок живопису. Та офіційна дата створення галереї — 14 лютого 1914 року. Сьогодні це один з найбагатших музеїв України, у колекції якого понад 54 тисяч творів від XIV до XX ст., серед яких збірки європейського мистецтва, львівської скульптури та портрету, ікон та меблів. До складу галереї входять також замки Золотої підкови — Олеський, Золочівський та Підгорецький, каплиця Боїмів, палац Потоцьких у Львові, музей «Львівська сакральна барокова скульптура» та ще декілька музеїв.

У наріжному будинку площі Ринок розташована >Аптека-музей. Це одна з найдавніших аптек Європи, причому ліки тут продають й досі. Та окрім сучасних препаратів, у цих стінах чимало таємниць старовинної медицини: підвали, у яких виготовляли та пили вино, кабінет алхіміка й архів старовинних рецептів. Далі по вулиці Ставропігійській можна вийти до монастиря домініканців, у підвалах якого розташований Музей історії релігії. За легендою, на цьому місці колись стояли палати князя Лева. Його дружина Констанція наприкінці ХІІІ століття й запросила до Львова домініканський орден. Спершу тут був невеличкий дерев’яний монастир, пізніше постав готичний костел з каменю. У трапезній цього монастиря в 1707 році російський цар Петро І підписав угоду з польською шляхтою про спільну боротьбу проти шведів. Під склепіннями цього монастиря свого часу побували шведський король Карл XII та український гетьман Мазепа. Наприкінці XVIII ст. старий костел знесли, а на його місці звели новий — сьогодні це одна з найграндіозніших барокових споруд у львівській архітектурі. За  радянських часів у частині приміщень костелу організували музей атеїзму, де науковці під приводом боротьби «з опіумом для народу» зуміли зберегти від знищення релігійну атрибутику, ікони, скульптури, книги. Тепер це чи не єдиний в Україні музей історії релігії.

Ансамбль Вірменської церкви — одна з найцінніших пам’яток України. Найдавніша частина храму збудована з ламаного каменю, облицьована тесаними кам’яними плитами та датується серединою XIV ст. Вірмени ж у Львові з’явилися ще у XIII сторіччі й упродовж кількох століть залишалися однією з найбагатших та найбільших громад міста.

Церкву будували за  зразком вірменських святинь, але в її архітектурі виразно проглядаються впливи романсько-готичної архітектури Західної Європи та староруського зодчества. Окрім храму, до ансамблю «вірменки» належать галерея, дзвіниця, ризниця та каплиця. На подвір’я можна потрапити через арку вежі-дзвіниці. Там, у пам’ять про одного з фундаторів храму голову вірменського суду Христофора Августиновича, встановлено пам’ятну колону з постаттю св. Христофора. Вірмени вважали цього святого своїм покровителям, оскільки більшість львівських вірменів займалися торгівлею, а св. Христофор був захисником купців-мандрівників.

Міський арсенал, де зараз розташований єдиний на теренах колишнього СРСР музей зброї, був побудований ще 1556 року як частина фортифікаційних споруд Львова. У вежах поруч з арсеналом колись був «офіс» міських катів. У XVIII ст., коли мури довкола міста вже були непотрібні, в арсеналі облаштували в’язницю. Там, зокрема, тримали й гайдамаків.

«Шевченківський гай» розташований на території парку «Знесіння». Свого часу цей тоді ще ліс відвідав австрійський цісар Йосиф II. Відтоді львів’яни називають цю місцину Кайзервальдом, з німецької — «королівський ліс». Музей народної архітектури та побуту органічно вписується в рельєф парку. Гуляючи майже лісовими стежками, потрапляєш до підкарпатського села ХІХ сторіччя. Сюди перенесені хати, господарські споруди та церкви, типові для Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини — загалом 120 пам’яток дерев’яної архітектури та понад 20 тисяч предметів побуту та народного мистецтва.

«Тілько ве Львове»

Львів недарма вважають гоноровим містом. Тут і справді є чимало унікального. Саме у Львові було започатковано перший в Україні університет та перший відомий будинок розпусти. Засновано перші в Україні пошту, пивоварню, газету, постійний міський та професійний театри, музичну академію, українську школу, громадський транспорт та міський телефонний зв'язок. Тут було створено першу залізницю, що сполучала Львів і Перемишль. Тут запустили першу в світі повітряну кулю з автоматичним пальником на рідкому пальному та один з перших в Європі електричних трамваїв, тут винайшли гасову (нафтову) лампу, а невдовзі започаткували й перше в Україні газове освітлення вулиць.

14 липня 1894 року відбувся перший в історії України футбольний матч між командами Львова та Кракова, а 1929 року заснована перша хокейна команда СТ «Україна».

Саме у центрі Львова відбулася 1840 року одна з перших у світі демонстрація феміністок. А на початку XX ст. Львів був єдиним містом у світі, де знаходились резиденції одразу трьох католицьких архієпископів: римо-католицького, греко-католицького та вірмено-католицького.

Слухаючи про це місто, не раз і не два зауважиш хвальковитий префікс «най». У Львові зберігається найбільша та найцінніша колекція годинників в Україні, один з найбагатших архівів Європи. Львівський оперний театр, побудований 1990 року за проектом Зиґмунта Ґорґолевського, вважають одним із найкрасивіших театрів Європи. У цьому місті й досі дзвонять на свята найбільший та найдавніший дзвони України й грає найбільший в Україні орган.

Ваш підпис:

Коментар:

Додати коментар

Коментарів (1)